Максим Сорока, еколог, науковець, громадський діяч, науково-технічний експерт проєкту «Чисте повітря для України», у статті для журналу Ecobusiness проаналізував типові причини порушень норм законодавства підприємцями та надав свої пропозиції, як припинити забруднення атмосферного повітря.
Охорона атмосферного повітря вже не є виключно фаховим питанням. У суспільстві відбулися зміни, через які «охорона атмосферного повітря» сприймається як персональна проблема для кожного. Громадяни вимагають від влади зробити «принаймні щось». Влада у цих обставинах робить «аби шо».
У своїй практиці я зустрічав вкрай мало екологів підприємств, які свідомо та умисно порушували норми екологічного законодавства. Здебільшого ці правопорушення – вимушений крок зі сторони менеджерів природокористування.
Розділ XV Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»[1] та розділ VII Закону України «Про охорону атмосферного повітря»[2] містять перелік правопорушень, з якими у господарській діяльності можуть стикнутися підприємці. Незважаючи на вичерпність цього переліку, подекуди зміст його вимог зрозумілий лише фахівцям та правознавцям.
Адміністративний штраф, враховуючи його мізерний розмір до 160 грн., вже ні для кого не виступає запобіжником порушення екологічного законодавства. Значні збитки (розмір яких може сягати декількох млн. грн.) фактично можуть бути нараховані тільки за результатами інструментально-лабораторних вимірювань та заходів нагляду і контролю. Тим паче, між нарахуванням збитків та їх реальним стягненням лежить «прірва» у вигляді складного, довгого та непередбачуваного судового процесу.
Природоохоронну діяльність в Україні формує скоріше не норми екологічного законодавства, а відсутність відповідальності за їх порушення. Саме цей принцип «безвідповідальності» сформував умови, у яких підприємці умисно чи вимушено порушують норми законодавства у сфері охорони атмосферного повітря.
Тож розглянемо головні причини порушень норм законодавства.
Хибна кадрова політика
«Еколог, навіщо він мені потрібен? Його робота не приносить мені прибутку!» – це, мабуть, одна з найстрашніших фраз ТОП-менеджменту підприємства. Еколог на «мінімалці» потребує понад 320 тис. грн. доходу підприємства за рік. При цьому «інвестиція» у висококваліфікованого еколога не позбавляє від ризиків адміністративних стягнень та сплати збитків за забруднення довкілля, а більшість дозвільних документів спеціального природокористування формуються на аутсорсі. Тож сьогодні «гарний» юрист дешевший за кваліфікованого еколога.
Економічна недоцільність заходів
«Впровадження природоохоронних заходів та екомодернізації – економічно недоцільно…», ‑ саме з такою аргументацією часто мають справу екологи підприємств, державні службовці та громадяни. На жаль, порушувати дешевше!
У сфері охорони атмосферного повітря основним порушенням є перевищення встановленого нормативу ГДВ. Специфіка чинної Методики[3] розрахунку розмірів відшкодування збитків вимагає здійснення заходів державного нагляду та контролю. При цьому факт наднормативного викиду встановлюється за результатами інструментально-лабораторних методів контролю, документальної перевірки суб’єкта господарювання або розрахунковими методами. За цих вимог «гарному та економному» екологу суб’єкта господарювання «вигідно» не допустити екологічного інспектора до перевірки. Аналогічно і для суб’єктів господарювання, що працюють без дозвільних документів.
Типовим випадком, для якого законослухняні підприємці «платять двічі», є складна процедура отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин.
За своєю сутністю інвентаризація – є декларацією суб’єкта господарювання та результатом його оперативного виробничого контролю. Разом з цим, чинний порядок отримання дозволу підміняє цю ланку екологічного менеджменту формальним документом у формі звіту.
Будь-який технологічний процес – це набір чинників, які постійно змінюються. Жорсткий зв’язок «дозволу на викиди» та «інвентаризації джерел викидів» впливає на ефективність всієї виробничої діяльності. В якості прикладу слід навести проблеми великої кількості підприємств, що виникли у 2014-2015 роках під час жорсткого обмеження використання енергоносіїв на виробництві. В умовах дефіциту газу суб’єкти господарювання оперативно змінювали теплогенеруючі потужності – переходили на твердопаливні котли. У цих умовах очікувати на виконання усіх регламентованих процедур – було економічно недоцільно та фактично неможливо.
Відсутність мотивації до постійного виробничого контролю – це прихована проблема «жорсткого» підходу до інвентаризації джерел викидів. Особливого поширення вона набуває для малих підприємств, які за обсягами та складом викидів відносяться до ІІІ групи. Стаття 11 Закону України «Про охорону атмосферного повітря»[4] визначає строк дії дозволу для І групи до 7 років, ІІ групи до 10 років та ІІІ групи – безстроково. Таким чином сама система стає причиною відсутності оперативного екологічного менеджменту та причиною порушення законодавства у сфері охорони атмосферного повітря від забруднення.
Проте найбільшої економічної шкоди чинна дозвільна система завдає розвитку виробничих потужностей. Будь-яке розширення виробничої діяльності потребує оцінки потенційного впливу та ризиків для довкілля.
Проте суб’єкти господарювання стикаються з проблемою вимірювання максимальних обсягів викидів обладнання. Фактично, суб’єктам господарювання пропонується виконати інвестиції та свідомо збільшувати строк їх окупності – що безглуздо з точки зору ринкової економіки. Найчастіше виходом з цієї ситуації є різноманітні «акти» тимчасового «введення – виведення» з експлуатації технологічного обладнання.
Тож процес «інвентаризації викидів» має еволюціонувати у процес внутрішнього аудиту, стати частиною функцій виробничого контролю, перевірки ефективності ПГОУ тощо.
Що робити?
Розірвати це збиткове коло дозволить докорінна реформація до регулювання, нагляду та контролю у сфері охорони атмосферного повітря від забруднення. Здебільшого, цю проблему можна вирішити, впроваджуючи ідеї Законопроєкту № 4167[5] про запобігання, зменшення та контроль забруднення, що виникає в результаті промислової діяльності. Разом з цим необхідно:
- переглянути зв’язок між інвентаризацією джерел викидів та дозвільною процедурою та пом’якшити регулювання малопотужних джерел викидів;
- трансформувати «інвентаризацію джерел викидів» у постійний операційний процес виробничого контролю, посилюючи його зв’язок з внутрішніми операційними процесами екологічного менеджменту на підприємстві (контролем, моніторингом, статистичною звітністю, обліком нарахованої суми екологічного податку, ефективністю ПГОУ тощо).
- провести цифровізацію процесу інвентаризації джерел викидів.
Вже 30 років незалежності України ми накопичуємо ці проблеми – законодавчі, операційні, економічні, кадрові, інституційні, процедурні – через які підприємства йдуть на порушення законодавства у сфері охорони атмосферного повітря від забруднення. Вимушеність екологічного менеджменту багато років «брехати» про реальний стан речей – головна причина корупції та відсутності екологічної модернізації. Досягнення проголошених Green Deal України просто неможлива без об’єднання зусиль, дерегуляції та заохочення суб’єктів господарювання «бути чесними».
[1] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1264-12
[2] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2707-12
[3]https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0414-20
[4] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2707-12
[5] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=70077
Повну версію публікації читайте у журналі Ecobusiness
